Кременчужанин генерал-майор Манштейн молодший

Кременчужанин генерал-майор Манштейн молодший

Кременчужанин генерал-майор Манштейн молодший народився 3 січня 1894 року в сім’ї армійського офіцера, ветерана Російсько-Турецької війни 1877 – 1878 років. Володимира Карловича Манштейна (прізвисько – Манштейн-Дід) у місті Кременчук Полтавської губернії.

Сім’я Манштейна була німецькою за походженням, проте вже батько нашого героя свідомо прийняв Православ’я та брав участь добровільно у війні, покликаній захистити від мусульманських гонінь православних болгар та сербів. Відповідно, в сім’ї панувала здорова релігійна та патріотична атмосфера, а Володя під впливом батька виріс людиною зовсім російською за духом.Примітно, що в офіційних документах прізвище нашого героя значилося як «фон Манштейн», сам Володимир Володимирович демонстративно писав його завжди без приставки «фон», підкреслюючи свою російську, а не німецьку самосвідомість.

Володимир Манштейн-Молодший здобув середню освіту у Володимирському кадетському корпусі у Києві — за прикладом багатьох інших офіцерських синів, він уже в дитинстві вирішив пов’язати долю з армією. після закінчення кадетського корпусу Володимир вступає до престижного Павлівського військового училища в Петербурзі, що готував кадри для Гвардії і вирізнялося суворими і суворо-консервативними порядками. У цьому його училище і застає початок Першої Світової війни.

Навчання скомкана. Воююча армія, яка несе втрати, гостро потребувала офіцерських кадрів, тому юнкерів випустили до діючої армії достроково. У січні 1915 року 21-річний Володимир Манштейн отримує виробництво в чин підпоручика і призначається до 7-го піхотного Ревельського генерала Тучкова 4-го полк. Полк цей розташовувався на Північно-Західному фронті, на передньому краї, так що прямо з навчальної лави молодий офіцер з головою занурюється у фронтові будні. Вже за місяць Манштейн був поранений і контужений, 20 – 23 лютого в районі села Горташовіце командував ротою (через місяць після прибуття на фронт!), відбив кілька атак супротивника, за що удостоївся ордена Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість. Влітку 1915 року Володимир Володимирович у складі Ревельського полку брав участь у Праснишській і Наревській битвах, 4 липня того ж року відзначився в ар’єргардному бою, прикриваючи відхід російських військ з Плонських позицій, за що отримав орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами. У ході липневих боїв 1915 року Манштейна було поранено вдруге. Однак у березні 1916 року він знову був уже на фронті, біля села Валуки провів успішну розвідку ворожих позицій та удостоївся ордена Святого Станіслава 2-го ступеня з мечами та бантом.

Восени 1916 року Ревельський полк, в якому служив Манштейн, перекидають на Румунський фронт. березні 1917 року знову ходив у розвідку, в ході якої захопив у полон 17 німців.

Однак до цього часу в Петрограді вже вибухнула Лютнева революція. Дорвавшись до влади «прекраснодушні» ліберали-західники що робити з країною уявляли собі погано, у військовій справі не розуміли взагалі нічого. розвалу фронту. Почалися братання з ворогом, армія замітингувала, а потім і зовсім почала розбігатися з позицій. Відповіддю на розвал стало формування з ініціативи патріотично налаштованих офіцерів «батальйонів смерті», набраних із морально стійких добровольців. функції в прифронтовій смузі, зупиняючи частини, що біжать, і відловлюючи дезертирів і мародерів. У один із таких батальйонів смерті вступив і Володимир Манштейн. Посада в нього залишилася колишня — командир роти.

На чолі своєї роти Манштейн взяв участь у літньому наступі 1917 року, який закінчився повним провалом, оскільки наступальний порив ударних частин був підтриманий основною масою армії. Заражена ворожою агітацією (позначалися братання!), війська не рвалися звільняти захоплені австро-германцями російські землі, воліючи рватися зовсім у інший бік — у тил, де односельці почали ділити поміщицькі землі. Втім, Манштейн вже не побачив цієї катастрофи: під час атаки австро-угорських позицій він був тяжко поранений і відправлений до шпиталю. Орден Святої Анни 2-го ступеня та солдатський Георгіївський хрест за виявлену доблесть служили слабкою втіхою: Манштейн воював не заради слави і не заради кар’єри, а в прямому значенні – за віру та Батьківщину. Батьківщина тим часом котилося до ганебного поразки.

Після більшовицького перевороту Манштейн, що встиг до цього часу повернутися зі шпиталю на фронт, записався в 2-у Бригаду Російських Добровольців, що формується в Кишиневі для боротьби з більшовиками. компромісів із руйнівниками Росії бути не могло, перейшов у 1-ю Бригаду Російських Добровольців, якою командував полковник Михайло Гордійович Дроздовський, який вирішив продовжувати боротьбу на свій страх і ризик. Так ім’я Манштейна вперше виявилося поруч із ім’ям Дроздовського. Дон, разом із дроздівцями вступив до лав Добровольчої Армії, де його полк отримав назву 2-го Офіцерського стрілецького — 24 роки. ідейність. Твердокам’яну ідейність, настільки рідкісну у фатальні революційні роки. Вихований героєм Війни за визволення Болгарії, Манштейн добре розумів, за що йде війна. народу. «Росія загинула, – писав. М.Г.Дроздовський. — Настав час ярма, це ярмо гірше за татарського».

У ході Другого Кубанського походу Манштейна було призначено командиром батальйону. Восени 1918 року, коли на долю дроздівців випали особливо важкі бої, він отримав серйозне поранення в руку, на ґрунті чого розвинулась гангрена. Володимира Володимировича відправили до шпиталю, де руку довелося відібрати по плече. Не допомогло — гангрена почала розвиватись далі. Довелося видалити й лопатку. За свідченням сестри милосердя З. Мокієвській-Зубок, до Манштейна довелося приставити персональну медсестру, він був під цілодобовим наглядом лікарів. Життя доблесного героя Першої Світової війни вдалося врятувати — але Манштейн на все життя залишився одноруким і кривобоким інвалідом.

За свідченням людей, які близько знали Володимира Володимировича, після цього поранення він запеклий. Комуністам, комісарам і червоним військовим спецам, які потрапляли йому в полон, розраховувати на поблажливість не доводилося. Ненависть до руйнівників країни та гонителів Церкви тепер доповнювалась у його душі та особистим рахунком. Захоплених у полон червоних командирів він допитував особисто — особисто ж і розстрілював. Однак було б помилкою вважати Манштейна таким катом. Ні, попри власне каліцтво він продовжував воювати. З боями пройшов Донбаську операцію Добровольчої Армії, удостоївся у травні 1919 року чин полковника (у 25 років!). Манштейн творив неймовірне: зберігся спогад дроздівця Г. Венуса про те, як під Ворожбою Володимир Володимирович зайшов з невеликим загоном у червоний тил, власноруч — своєю єдиною рукою!!! — розгвинтив рейки на залізниці, внаслідок чого кілька червоних ешелонів із військами було зупинено та розгромлено дроздівцями.

Після звільнення білими Харкова Володимира Манштейна було призначено командиром новосформованого 3-го Офіцерського генерала М.Г. Дроздовського полку — Дроздовський офіцерський полк вирішено було розгорнути дивізію. На чолі цього полку Манштейн взяв участь у наступі на Москву, а потім і у відступі. Серед білогвардійців про нього ходили легенди, бійці Дроздівської дивізії чи не обожнювали його за хоробрість і рішучість, червоні — панічно боялися, нагородивши прізвисько «Безрукий Чорт».

У хаосі Новоросійської евакуації у березні 1920 року для 3-го Дроздівського полку, що прикривав посадку, забракло місць на пароплавах. Схаменувся в останній момент А.В. Туркул розгорнув міноносець «Палкий» та французький броненосець «Вальдек Руссо», на які й довелося вантажити забутий полк. Прикривав посадку особисто генерал А.П. Кутєпов, командуючи вогнем з «Палкого». Оскільки посадку 3-го Дроздівського полку довелося здійснювати під більшовицьким вогнем, в умовах, коли червоні війська вже стояли на підступах до Новоросійська, полк зазнав великих втрат і прибув до Криму в дуже поріділому складі. Тому у знаменитому десанті на Хорли ні полк, ні його командир участі не взяли. Проте Манштейн на чолі свого полку взяв участь у наступальних операціях у Північній Таврії влітку восени 1920 року. Манштейн вже не сподівався на перемогу Білої Справи — але боровся з колишньою відвагою, адже більшовизм, за вірним зауваженням історика Андрія Смирнова, «заперечував усе, що Манштейну було дорого з дитинства». Манштейн взяв участь у звільненні Олександрівська, а потім після поразки Задніпровської операції — в оборонних боях Врангелівської Армії на Лівобережжі Дніпра. За бойові відмінності В.В. Манштейна було здійснено в генерал-майори і нагороджено новоустановленим орденом Миколи Чудотворця.

У Дроздівській дивізії служив добровольцем і батько Манштейна Володимир Карлович . Служив більше на штабних посадах, таки здоров’я було вже не те, проте постійно поривався до ладу.

Восени 1920 року Володимир Володимирович отримав під командування Марківську дивізію, на якийсь час залишивши своїх улюблених дроздівців. Він прийняв командування над дивізією у важкий період, коли марківці відступали під ударами 2-ї Кінної Армії червоних. Манштейн зумів зупинити відступ і організувати оборону проти більшовицьких орд, що рвуться до Перекопу, які намагалися відрізати врангелівців від кримських перешийків. Але 23 жовтня 1920 року важка хвороба змусила Володимира Володимировича евакуюватися в тил, і обороні Криму йому брати участь не довелося.

Кременчужанин генерал-майор Манштейн молодший
Дроздівці-емігранти із сім’ями. 1920-ті роки. Крайній праворуч – В.К. Манштейн-Дід.
Зліва від нього – В.В. Манштейн-молодший та його дружина
У Галіполійському таборі, де пошарпана Дроздівська дивізія була згорнута в полк, Владмір Манштейн-Молодший отримав призначення помічником командира цього полку (командиром став А.В. Туркул). Разом із Манштейном евакуювалася з Криму та його родина — дружина та маленька дочка. На жаль, життя в Галіполійському таборі, на холоді та вітрах виявилося для малюка непосильним тягарем — у червні 1921 року дівчинка померла.

У вересні 1921 року з Галліполійського табору дроздівці переїхали до Болгарії. Фінансування армії припинилося — колишнім союзникам Антанти білі були більше не потрібні. Доводилося влаштовуватися на роботу і якось виживати у мирних умовах, зберігаючи надію колись знову повернутися до Росії і схрестити зброю з червоними богоборцями. Проте Манштейн був професійним військовим і нічого іншого робити не вмів. Та й неможливо було йому, однорукому інваліду знайти роботу «на громадянці». Усі його спроби працевлаштуватися закінчилися нічим. Жити довелося втрьох на пенсію Володимира Карловича, призначену болгарським урядом — Болгарія все ж таки не наважилася відвернутися від людини, яка боролася за її незалежність. Однак на трьох цих грошей ледве вистачало. Змучена злиднями дружина Манштейна зажадала розлучення.

Моральний стан Володимира Володимировича на той час був підірваний поразкою білих, смертю доньки, безробіттям та інвалідністю. Зрада дружини стала останньою краплею. 19 вересня 1928 року він привів її до міського парку Софії — Борисової Градіни — де пострілом з револьвера спочатку вбив її, а потім застрелився сам. Чому сама дружина Манштейна не спробувала влаштуватися на роботу, так і залишається незрозумілим.

Автор: Михайло Маркітанов

Якщо ви побачили якісь неточності в матеріалах музею або у вас є цікаві предмети, документи, фотографії з військової та військово-промислової історії Кременчука, можна прямо зараз зв’язатися з Кременчуцьким військово-історичним музеєм з будь-якої точки світу такими способами: тел.    +38-050-327-98-69     +38-093-355-25-25    +38-050-355-25-25
Viber +38-050-327-98-69 WhatsApp +38-093-355-25 -25
Email: info@kmhm.org.ua

Дана публікація розміщена виключно у музейно-виставкових, історичних та краєзнавчих цілях. Дана публікація не є і не може бути розцінена як варіант схвалення, пропаганди чи агітації у будь-якій формі та у будь-якому вигляді.

#Кременчук
#відомі_мешканці_Кременчука
#музей_військової_історії_Кременчука
#военно-історичний_музей-Кременчука
#військова_історія_Кременчука
#воєнна_історія_Кременчука