Лицарська війна: Куруківська битва 1625 року
Лицарська війна: Куруківська битва 1625 року
Яскравим епізодом історії української козаччини стало збройне протистояння з урядовими військами 1625 р., яке закінчилося створенням постійного козацького реєстру.
Історики неодноразово зверталися до теми Куруківської битви [1—6] У 1915 р. М. Василенко спеціально виокремив внесок В. Нікіфорова, Ф. Ніколайчика, С. Рудницького, П. Жуковича, М. Грушевського [9, с. 319]. Згодом помітні джерельні й інтерпретаційні відкриття робили М. Антонов, Б. Флоря. Але
останнє десятиліття показує, що відповідний потенціал куруківського сюжету далеко не вичерпаний.
Відправною точкою подій 1625 р. став великий міжнародний конфлікт — Хотинська війна 1621 р. Тоді козацьке військо фактично врятувало Річ Посполиту від турецько-татарського погрому. Очевидність цієї заслуги породила серед козаків-ветеранів надії, що пролита кров буде винагороджена закріпленням їхнього привілейованого статусу в Україні. Однак уряд, поблажливий до еліти-шляхти, натомість ревно поставився до конкуренції з боку «худорідного» лицарства. Тому сутичка була лише справою часу.
Утім до 1625 р. уряд мав інші клопоти. Козаки ж захопилися морськими походами на турецьке узбережжя. В умовах, коли держава відмовляла козаччині у фінансуванні, це стало головним джерелом прибутків запорожців. 1624 р. видався для них успішним (козаки провели три значні виправи, відбувся навіть бій із нічийним результатом на Босфорі, з’явилася перспектива антитурецького союзу з Кримом). Але 1625 р. османці змогли відмобілізуватися для реваншу на морі. Козаки мали певні надії на підтримку їхніх дій як не з боку короля та сейму, то принаймні від лісовчиків чи впливових магнатів. Вочевидь, пам’яталася модель московської Смути, коли спочатку йде козацька війна, а потім підтягується вся Річ Посполита.
Отож марні сподівання на врегулювання обернулися перенесенням урядовими військами в 1625 р. бойових дій на суто козацькі терени. Пунктом зосередження коронний гетьман С. Конецпольський обрав Білу Церкву. Це позбавило козацтво можливості мобілізації всіх своїх сил (імовірно, далася взнаки й пошесть, що саме ширилася тоді [15, c. 261]). Городові козаки на чолі з О. Голубом планували об’єднатись із запорожцями під Переяславом та, утримуючи переправи через Дніпро, зробити основною базою руху Лівобережжя. Це очікувано-традиційний сценарій. Задніпровсько переяславське укріплення козацтво реалізовувало проти урядової армії ще 1613 р. [16, c. 184]. А після 1618 р., коли Сіверщина стала коронною, ресурс Лівобережжя тільки зростав.
«Царик» Яг’я оповідав, що серед козаків були охочі використати його особу для легітимізації руху (у Війська Запорозького, мовляв, буде тоді «свій цар»).
Але самозванець не зрадів перспективі війни з поляками й усіляко відмовлявся [15, c. 216]. Це цілком зрозуміло, адже його ресурсом була загальнохристиянська солідарність.
Зустрівшись 10 жовтня 1625 р. з урядовим військом, козацькі сили змушені були відступати з боями від Канева в напрямку на Черкаси і Крилів. Власне, це
традиційний правобережний шлях на Запоріжжя. Ймовірно, опинитися в лівобережному Переяславі відрізаними від Низу повстанці не хотіли. Після коротких перемовин із поляками під Криловом городові козаки стали в Пивах (ідеться про правобережну частину Пивської маєтності під Криловом, оскільки переправа до лівобережної гори Пивихи — складна справа для війська).
Є версія, що дії городових козаків виявилися неузгодженими із запорожцями. Хоча задум витягти коронну армію в поле, де умови не дозволяли надовго затягнути бойові дії, та вивести з-під удару козацькі міста, теж варто брати до уваги. Неясним залишається питання, чи не розраховували козаки на підхід
татарської допомоги з Криму? Чи не це була їхня «чудо-зброя» й головна надія на перемогу?
М. Жмайло або М. Пирський вели запорожців правим берегом Дніпра. Щоб об’єднатися, воякам Голуба й Дорошенка довелося змінити позицію, переправитися за Тясмин та нашвидкуруч закласти табір у гирлі Цибульника у 7 милях від стану коронних військ, які тоді вже перебували під Черкасами (хоча може це плутанина через спробу прив’язати Пиви лише до Лівобережжя — гирло Цибульника витлумачується як правобережна частина Пив).
Причому невелика кількість низовців (частина яких ще перебувала в морських походах) розчарувала побратимів. За повідомленням старця Спиридона, з гетьманом було «тисячі дві» запорожців. Аби поповнити свої ряди, козацьке військо змушене була відіслати 3-тисячний загін у тил коронної армії — в Канів, у Черкаси, в Мошни, у Ржищів. Цей перелік узбережних міст схиляє до думки, що повстанці розраховували на прибуття допомоги саме річкою.
Кількість війська, яке спромоглися виставити запорожці, традиційно обраховують у 20—30 тис. [15, c. 181], хоча потенціал козацтва тоді становив 80 тис.
Поінформований київський піп Пилип подав число козацьких сил під Криловом — до 20 тис. із полковниками Дорошенком, Жмайлом, Голубом, Пирським. Причому це разом із допоміжними «козацькими товаришами» — неповноправними козаками. Отже реально боєздатних було навряд чи більше 10 тис.
Урядове військо, за тим-таки попом Пилипом, нараховувало 30 тис. «поляків» і 3 тис. «німців». До того ж жовніри були краще споряджені. За щоденником А. Кості-Збіроховського, поділені вони на чотири полки кінноти з доданими підрозділами піхоти (гетьманський, Казановського, Потоцького,
Калиновського), кінну передову сторожу (три корогви). А також окремий загін німців-піхотинців під командою капітанів Якоба Бутлера (шотландець, ветеран походу на Москву 1618 р.) і Вінкрота. За щоденником Куруківської кампанії, у ньому було 800 солдатів. Плюс ще збірний корпус приватних корогов під проводом київського воєводи Т. Замойського та окремі панські підрозділи (реєстр комісарських полків подавав загальне число 7336 осіб і 16 гармат, але до точності цієї цифри М. Грушевський мав питання; зазвичай пишуть про 4 тис. цих полчан, див. у Р. Колодзея).
Серед річпосполитських воєначальників-комісарів — київський воєвода Т. Замойський (вів збірний полк), руський воєвода Я. Данилович (до речі, засновник Крилова, де й почалося повномасштабне воєнне протистояння 1625 р., а отже особа, поінформована про місцеві обставини), каштеляни київський (Г. Гойський із братом і сином), белзький (М. Лесньовський), галицький (М. Казановський, вів окремий полк), підкоморії подільський (С. Потоцький, вів окремий полк) і київський (С. Немирич), а також красноставський (Я. Собеський ), теребовлянський (О. Балабан), брацлавський (А. Калиновський, вів окремий полк), черкаський (К. Вишневецький) старости та представники родів Заславських (Януш значився переяславським старостою), Корецьких, Єльців, Стрибилів тощо [16, c. 546]. Цікава присутність Адама Киселя, який згодом стане провідним офіційним експертом щодо козацтва. Якихось помітних елітних урядовців, котрі ухилилися від комісарського обов’язку, не бачимо — отже панська верства не була розколота в козацькому питанні. Стратегічна ініціатива від початку кампанії належала коронному війську, і його командування навіть сумнівалося, чи приймуть козаки бій за таких несприятливих умов (усі пам’ятали попередню козацьку комісію — на Роставиці 1619 р., коли до зіткнення так і не дійшло). Утім запорожці наважилися боронити сплачені кров’ю права.
Навіть суперечки між старшинами не призвели до розколу. Обрали (чи то підтвердили повноваження?) собі за гетьмана Марка Жмайла. Припускаю, що так сталося через його чужоземське (татарське?) походження. Якщо це так, то бачимо в 1625 р. початок перспективної «повстанської технології». Адже цю «карту» розігруватимуть і у випадку з татарином Т. Трясилом 1630 р., турком Павлюком 1637 р. та з полковником І. Донцем (із донським минулим) на Волині 1649 р. Саме таке «не природне»/не уроджене підданство королю робило Жмайла зручнішим лідером для повстання, оскільки власне за «заслугами» він і Голубу, і Дорошенку, і Пирському програвав. Тож козацьке військо зустріло урядову армію 25 жовтня 1625 р. поблизу м. Крилів (на Цибульнику, в урочищі Табурище, на залишках старого городища).
Місце це примітне — з ординських часів тут стояла Кишеня (ісламський надгробок-капличка; можливо згодом її розібрали на будматеріали для Іллінської церкви у Суботові, яку звів гетьман Б. Хмельницький). Та й битви на цій позиції відбувалися неодноразово. Чи не найбільша трапилася 1661 р., коли тут укріплений табір будував полковник і майбутній гетьман С. Опара. Так що пов’язувати топонім Табурище з 1625 р. треба обережно.
Кожна зі сторін ознайомила суперника зі власними вимогами. Козаки, попри помітну перевагу урядового війська, нагадували про заслуги хотинських (1621 р.) та московських (1618 р.) часів. І вимагали закріплення їхніх прав на самоврядування йна особливий статус в українському суспільстві. Наполягали також на прерогативі опікуватися справами православної церкви, захищаючи її від католицьких зазіхань.
Поляки ж, ігноруючи всі воєнні заслуги, прагнули повернути козацтво до стану перед Хотинською війною (фактично на базі Роставицької угоди 1619 р.): аби число козаків, зокрема, було зменшене до 4 тис.; гетьмана призначав уряд; припинення всіх самостійних зовнішніх акцій, найперше морських походів; видача із Запоріжжя всіх утікачів; покласти край практиці прийняття запорожцями іноземних послів.
Цікавий також окремий пункт урядової «Декларації волі королівської милості й Речі Посполитої» від 27 жовтня 1625 р. про образи київського воєводи
Т. Замойського діями козаків у Києві. Примітно, що в радикальній промові О. Голуба бачимо фрагмент зі зворотними претензіями. Не дивно, що сам Замойський привів найбільший контингент до війська С. Конецпольського (втім затятим ворогом козаччини магнат не був). Не досягши успіху на переговорах, урядові війська взялися за зброю та 29 жовтня, пройшовши кілька кілометрів, атакували з трьох напрямків козацький табір (у центрі гетьман С. Конецпольський, на правому крилі Т. Замойський, на лівому — М. Казановський). Кавалерія й піхота спромоглися загнати за табірну
лінію повстанських самопальників і трохи кінних (цілком імовірно, що це був знаний козацький прийом — відступити, підвівши переслідувачів під залп з укріплення). Тож коронні війська, маючи перевагу в артилерії, вдалися до планомірного обстрілу позицій козаків. Останні відповіли вилазками проти польських батарей. Диверсантів, щоправда, вчасно помітили й відбили. Адже коронне військо і в маневреній кінноті мало явну перевагу над здебільшого пішими козаками. Втім утікачі з поля зуміли заманити переслідувачів під залп із засідки чи вже з самого табору.
Стосовно деталей знаємо, що Т. Замойський на початку бою виїхав на пагорб, де по ньому вела вогонь козацька артилерія (кільканадцять снарядів перелетіли через голову, а один ударив коневі під ноги). Зрештою сам коронний гетьман упросив київського воєводу відійти з небезпечного місця. Тож Замойський подався до гармашів, і навіть вирішив власноруч показати, як треба стріляти (Журковський ефектно представив артилерійські вправи свого пана «тостами» за здоров’я Конецпольського). Перестрілка тривала п’ять годин — до вечора. В атаку на табір повстанців ходила німецька піхота. Її відбили, але вишколені чужоземці таки змусили козаків засумніватися в неприступності їхньої позиції.
Наступний день минув в індивідуальних герцях і роздумах над подальшими діями. Конецпольський наказав готувати до приступу коші-фашини, гуляй-городи тощо [17, c. 552; 21, с. 97—98]. Визнавши свою позицію вразливою, козацькі воєначальники спочатку спробували організувати переправу за Дніпро, але невчасний буревій топив їхні човни. Тоді вирішили вночі, розклавши для маскування великі багаття, відвести військо за 20 км й закріпитися в урочищі Ведмежі Лози.
Напевно, це район сучасного Крюкова перед мостом через Дніпро, але на самому березі, на місці старого городища біля «річки Курук». Нині цей простір почасти розчинений у Білецьківських плавнях, що утворилися після змін дніпровської берегової лінії з постанням Кременчуцького водосховища 1959 р.
Поляки помітили відхід козаків 18 і вислали навздогін 1,5-тисячний загін С. Хмелецького. До речі, судячи з того, що він і під Куруковом першим вирушив на перемовини з повстанцями, супротивники не вважали його останні дії за особливо жорстокі. Козаки чекали на цю погоню та виставили три заслони в 1,5—3 тис. вояків, котрі змогли стримати поляків до того, як основні сили опинилися в безпеці й почали будувати укріплений табір. Останній із цих загонів засів у «табірці» з півкола возів на лівому боці Курука, проти головного козацького стану при дніпровському березі. Аби «збити» козаків із цих позицій, коронним корогвам довелося чекати на підхід піхоти (здається, з метою затягти процес повстанці ще й повсюдно спочатку оголошували про перемовини). Вибиті з укріплень козаки, якщо не встигали розсіятися, ставали легкою здобиччю ворожої кінноти. Отже прикриття виграло небагато часу, а вози з останнього «табірця» ще й послужили імпровізованою барикадою для початку обстрілу куруківського табору повстанців. Того таки 31 жовтня (близько опівдня?), окрилені першими успіхами коронні жовніри без підготовки пішли на штурм. Утім з’ясувалося, що козаки вміло обрали місце для оборони — недаремно польське видання Куруківської угоди назвало «островом» розташування козацького «табору на Ведмежих Лозах». Заболочена місцевість нейтралізувала дії польської кінноти. Частина запорожців засіла у чагарниках і всіляко дошкуляла полякам, спричиняючи безлад в
їхніх лавах. Сам табір на місці старого городища, яке могло служити за вал, котрий лише треба було підправити, зустрічав шляхетське військо нищівними залпами. Заспокоювати козаків мала й невідрізаність від лівого берега Дніпра, куди за крайньої потреби можна було переправитися (хоча невідомо, чи дійшли човни після бурі під Цибульником до Курукова).
Отже перша спроба навального наступу урядових військ, здійснена Т. Замойським, для нього самого ледь не закінчилася смертю (куля поцілила у груди, життя магната врятував панцир) [21, с. 100]. Відбитий був і наступ німецької піхоти під проводом поляка-мальтійця Базиля Юдицького (сам він зазнав поранення) [2, c. 59]. Організований штурм уже під керівництвом С. Конецпольського (котрий теж потрапив під кулі) також дав небагато. Коронний гетьман згодом писав до короля, що козаки «добру оборону учинили» [3, c. 32]. Виснажена вибранецька піхота навіть під небезпекою смертної кари відмовилася йти в наступ. А боєздатніших «німців» було недостатньо.
Втрати коронного війська, дедалі відчутніші, ставили під загрозу обороноздатність цілої Речі Посполитої. Це охолодило запал коронних комісарів. Конецпольський, скориставшись тим, що з табору козаків долинав якийсь шум, потрактував це як готовність ворога скласти зброю та віддав наказ відступити. Проте повстанці й не думали висилати делегатів із виявленням покори (згодом виправдовувалися побоюванням стати перед очі розгніваного гетьмана). І польському командувачеві довелося самому відправити парламентерів. 1 листопада вдарив заморозок і випав сніг. Коронне військо вирішило взяти паузу. Але вже на наступний день готували новий штурм. Про що й послали поінформувати козаків, котрі опинилися у важкій ситуації. Бої на Цибульнику довели перевагу коронних військ у полі, частина козацького обозу з припасами пропала при відступі, надії на швидку допомогу обложеним у таборі над Куруковом не було. Тож 2 листопада переговори таки розпочалися. Причому обидві сторони поводилися досить люб’язно (козаки відстояли право не видавати «злочинців»- ватажків). Узагалі Куруківська кампанія серед усіх «козацьких воєн» найбільше нагадувала «війну лицарську». Давалася взнаки спільна пам’ять бойового братства під Хотином 1621 р. До того ж козацтво невдовзі чекали на балтійському фронті проти шведів. Імовірно, впливав і недовгий час війни (трохи більше місяця походів і фактично лише два дні активних боїв).
Власне за «Описом коротким» на Поділлі«русь»-українці вже почали видавати бажане за дійсне — оголошували, що козаки перемогли (й повсюдно за це молилися) та готувалися повстати. Натомість за звитягу коронного війська там молилися місцеві євреї.
5 листопада козаки обрали гетьманом Михайла Дорошенка, який надіслав С. Конецпольському декларацію про готовність до угоди. Наступного дня
посли-комісари Речі Посполитої Я. Собеський і О. Балабан, урочисто зустрінуті в полі перед табором 300 козаками та супроводжені до Дорошенкового шатра, прийняли присягу загального козацького кола (у щоденнику А. Кості-Збіроховського стверджується про обітницю «старших козаків»). Текст її наводив біограф Т. Замойського [21, с. 103—104]. Козацький гетьман зі старшинами відвідали С. Конецпольського, який запросив їх на бенкет [17, c. 560]. Наступного дня вранці коронна армія почала відхід на зимові квартири.
Загальні бойові втрати сторін оцінювали в 5 тис. козаків і 3 тис. поляків (зрозуміло, що основні — це піхота, адже шляхтичів-кіннотників загинуло небагато). Причому київський спостерігач уважав, що виписка з 40 тис. наявних козаків до лише 6 тис. реєстровців відгукнеться новими зіткненнями (мовляв, «випищики» «в пашенных людех быть не захотять», тож або нову почнуть війну, або підуть на Запоріжжя чи на Дон) [15, c. 230].
З уроків тих подій цікаве питання про їх роль у досвіді вождя прийдешньої Козацької революції — Б. Хмельницького. Маю припущення, що саме за результатами Куруківської кампанії він увійшов до оточення коронного гетьмана. Адже в одній «хронічці» є запис, що майбутній гетьман відомий у польському війську, позаяк він довго перебував при боці С. Конецпольського й «експедицію прусську» з ним відправив. А ця «експедиція» проти шведів 1626—1629 рр. почалася якраз після Курукова. Зрештою Хмельницький як чигиринець міг бути доволі корисним інформатором для С. Конецпольського про сусідні крилівсько-куруківські терени. І те, що обидва ці доволі молоді чоловіки походили з оточення гетьмана С. Жолкевського, билися разом під Цецорою в 1620 р., а відтак сиділи в турецькому полоні, могло посприяти їхньому порозумінню. Тож чи не від самого С. Конецпольського (з полководницького досвіду Курукова) Б. Хмельницький уперше почув, що козацько-татарський союз — це реальний шанс проти армії Речі Посполитої?
Для Війська Запорозького важливо, що мирна угода не передбачала видачу повстанських ватажків і констатувала не 4-, а 6-тисячний козацький реєстр.
Отже свідчила, що з часом кількість реєстровців переглядається в бік зростання. Ясна річ, куруківський компроміс був сприятливіший для польського уряду. Втім це компенсувалося неспроможністю Варшави ефективно відстежувати дотримання всіх пунктів договору. Козаки зберегли свої сили і зробили висновки з промахів. В їхніх очах Куруківська битва довела можливість навіть за несприятливих умов на рівних (або майже на рівних) протистояти професійному війську Речі Посполитої. Зрештою Куруків розвіяв сподівання запорожців на винагороду з боку уряду за заслуги, сприяючи радикалізації козацького руху та серйозним міркуванням про творення незалежних державних структур.
Цікаво, що на Куруківську битву відгукнулася міжнародна протопреса. У 1626 р. в Римі у друкарні Лодовіко Ґриньяні (Grignani) інформація про цю кампанію публікувалася разом зі звістками про перемоги річпосполитських військ над шведами. Жоден зі щоденників Куруківської війни так і не з’явився друком у Речі Посполитій. Найпримітнішою публікацією про неї став польськомовний текст угоди — «Ординація Війська й. к. м. Запорозького … постановлена в таборі острова на Ведмежих Лозах дня 6 листопад а 1625 р.» (1626 р.), у супроводі вірша «Передмова до козаків запорозьких» [25, c. 408—410]. Відгукнувся на Куруків вояцький фольклор. Так, оповідач про один курйозний випадок (коли сова-пугач вибила татарина з сідла), що трапився під час битви з кримцями під Білою Церквою 1626 р., зазначав: він подібний на історію про те, як під Куруковом ведмідь напав на козака. Не виключено, що ця куруківська байка надихалася місцевим топонімом Ведмежі Лози. Втім найколоритнішою інтелектуальною пам’яткою видається промова полковника О. Голуба до Війська Запорозького з нагоди виборів гетьмана М. Жмайла 27—28 жовтня 1625 р., що містить зріз живих рис світобачення козацтва .
Узагалі Куруківська угода стала «рамковою» в козацькому питанні в Речі Посполитій. Усі подальші перемовини про зміни у статусі козаків у цій державі матимуть за відправну точку саме її.
У 1990 р. з ініціативи національно-демократичних сил Кременчука на умовно визначеному місці Куруківської битви було встановлено імпровізований
пам’ятний знак. 2006 р. йому на заміну з’явився ошатніший монумент.
Сюжет про Куруківську битву 1625 р. постійно цікавив вітчизняну історіографію. Причому за останнє десятиліття намітився якісний стрибок — упровадження нових джерел дозволяє на вищому рівні складності представляти цю значущу історичну подію. Можна з’ясувати, зокрема, певні стійкі повстанські технології козацтва (в тому числі обрання лідера з кола «не природних» підданих короля). Меморіалізація Куруківської війни прийнятна як урок «проби сил», а не як образ пафосного тріумфу.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ / REFERENCES
1. Nikiforov, V. Kurakovskii dogovor kozakov s poliakami 1625 g. Kievskaia starina. 1885. 4: 767-773 [in Russian]. [Никифоров В. Кураковский договор козаков с поляками 1625 г. Киевская старина. 1885. № 4. С. 767—773].
2. Nikolaichik, F. Novyi istochnik o kozatskom vosstanii 1625 g. i mesto zakliucheniia Kurukovskoho dogovora. Kievskaia starina. 1889. 10: 52-69 [in Russian].
[Николайчик Ф. Новый источник о козацком восстании 1625 г. и место заключения Куруковского договора. Киевская старина. 1889. № 10. С. 52—69].
3. Rudnytskyi, S. Kozatsko-polska viina r. 1625. Zapyski NTSh. T. XVII. Kn. III. Lviv, 1897. 1-42 [in Ukrainian]. [Рудницький С. Козацько-польська війна р. 1625. Записки НТШ. Т. XVII. Кн. ІІІ.Львів, 1897. С. 1—42].
4. Zhukovich, P.N. Kazatskii razgrom i kurukovskii dogovor 1625 g. Khristianskoe chtenie. 1909. № 230. Ch. 2. 515-532, 769-798 [in Russian].[Жукович П.Н. Казацкий разгром и куруковский договор 1625 г. Христианское чтение. 1909. № 230. Ч. 2. С. 515—532, 769—798].
5. Antonów, M. Rola Stanisława Koniecpolskiego w przygotowaniu Komisji Kurukowskiej.Prace historyczne wydane ku uczczeniu 50-lecia akademickiego koła historików Uniwersytetu Jana Kazimierza 1878—1928. Lwów, 1929. 265-279 [in Polish].
6. Fłoria, B. Nowe materiały do dziejow powstania kozackiego 1625 r. Przegląd Wschodni. 2002. V/1(17): 27-42 [in Polish].
7. Vyrskyi, D. “Ukrainne misto”: Kremenchuk vid zasnuvannia do roku 1764-ho. Kyiv, 2011 [in Ukrainian]. [Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до року 1764-го. Київ, 2011. 681 c.].
8. Vyrskyi, D. Rich Pospolyta pro kozakiv (1560-i — pochatok 1650-kh rr.). Kyiv, 2021 [in Ukrainian]. [Вирський Д. Річ Посполита про козаків (1560-і — початок 1650-х рр.). Київ, 2021. 288 c.].
9. Vasylenko, N.P. Ocherki po istorii Zapadnoj Rusi i Ukrainy. Kiev, 1915 [in Russian]. [Василенко Н.П. Очерки по истории Западной Руси и Украины. Киев, 1915. 589 с.].
10. Kołodziej, R. “Krotki Dyjarius z Kozaki rosprawy” [13.X — 6.XI.1625 r.]. “Trzeba dyscypliny — bez niej nie da się pasji składnie wyrazić”: Studia z dziejów nowożytnych (XVI—XVIII w.). Red. M. Forycki, A. Perłakowski, F. Wolański. Poznań, 2012. 57-64 [in Polish].
11. Kovalets, T. Kozatski povstannia 1625 ta 1630 rr. v Ukraini za materialamy diariushaAndzheia Kosti-Zbirokhovskoho. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi. 2015. 15: 363-399 [in Ukrainian].[Ковалець Т. Козацькі повстання 1625 та 1630 рр. в Україні за матеріалами діаріуша Анджея Кості-Збіроховського. Україна в Центрально-Східній Європі. Вип. 15. Київ,2015. С. 363—399].
12. Kovalets, T.R. “Opys korotkyi, yakym sposobom diishly do komisii z kozakamy”: malozna ne dzherelo do istorii kozatskoho povstannia 1625 r. Naukovi zapysky NaUKMA. T. 169: Istorychni nauky. Kyiv, 2015. 86-94 [in Ukrainian].[Ковалець Т.Р. «Опис короткий, яким способом дійшли до комісії з козаками»: малознане джерело до історії козацького повстання 1625 р. Наукові записки НаУКМА. Т. 169: Історичні науки. Київ, 2015. С. 86—94].
13. Kovalets, T. Povstannia Viiska Zaporozkoho 1625 roku u svitli nevidomykh dokumentiv Zamoiskykh: publikatsiia dzherel. Pytannia istorii Ukrainy: Zbirnyk naukovykh prats kafedry istorii Ukrainy Chernivetskoho natsionalnoho universytetu. T. 20. Chernivtsi, 2018. 96-103 [in Ukrainian]. [Ковалець Т. Повстання Війська Запорозького 1625 року у світлі невідомих доку ментів Замойських: публікація джерел. Питання історії України: Збірник наукових праць
кафедри історії України Чернівецького національного університету. Т. 20. Чер нівці, 2018. С. 96—103].
14. Kochegarov, K. Novye istochniki o kazatskom vosstanii 1625 goda: rech polkovnika Olifera Goluba i neizvestnyi spisok Kurukovskogo dogovora. Slavianovedenie. 2020. 2: 28-49 [in Russian]. [Кочегаров К. Новые источники о казацком восстании 1625 года: речь полковника Олифера Голуба и неизвестный список Куруковского договора. Славяноведение. 2020. № 2. С. 28—49].
15. Kulish, P.A. Materialy dlia istorii vossoedinenija Rusi. T. 1: 1578—1630. Moscow, 1877 [in Russian]. [Кулиш П.А. Материалы для истории воссоединения Руси. Т. 1: 1578—1630. Москва, 1877. 359 c.].
16. Kulish, P.A. Istorija vossoedinenija Rusi. T. 2. Saint Petersburg, 1874 [in Russian]. [Кулиш П.А. История воссоединения Руси. Т. 2. Санкт-Петербург, 1874. 456 c.].
17. Hrushevskyi, M.S. Istoriia Ukrainy-Rusy. T. VII. Kyiv, 1995 [in Ukrainian]. [Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. VII. Київ, 1995. 624 c.].
18. Hetmani Rzeczypospolitej Obojga Narodów. Warszawa, 1995 [in Polish].
19. Podhorodecki, L. Stanisław Koniecpolski. Warszawa, 1978 [in Polish].
20. Majewski, W. Taktyka w walkach polsko-kozackich 1625—1638. Rocznik Przemyski. 2004. XL/1: 5-14 [in Polish].
21. Żurkowski, S. Żywot Tomasza Zamojskiego Kanclerza w. kor. Lwów, 1860 [in Polish].
22. Potocki, P. Opera omnia Pauli Comitis in Aureo Potok, Pilavitæ Potocki […]. Varsaviae, 1747 [in Latin].
23. Izvestie o pokhozhdenii Simeona Stepanovicha Pishchevicha. 1731—1785. Moscow, 1884 [in Russian]. [Известие о похождении Симеона Степановича Пишчевича. 1731—1785. Москва, 1884. 561 с.].
24. Kivelson, V.A. & Worobec, Ch.D. Witchcraft in Russia and Ukraine, 1000—1900: A Sourcebook. Cornell University Press, 2020.
25. Vyrskyi, D. Richpospolytska istoriohrafi ia Ukrainy. Ch. 2 (Dodatky). Kyiv, 2008 [in Ukrainian]. [Вирський Д. Річпосполитська історіографія України: у 2 ч. Ч. 2 (Додатки). Київ, 2008. 466 c.].
Автор: Дмитро ВИРСЬКИЙ, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник, відділ української історіографії, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна)
За матеріалами ISSN 0130-5247. Український історичний журнал. 2025. № 5 (584)