Пам’ятник морякам у Кременчуці – правда і вигадка
Пам’ятник морякам у Кременчуці – правда і вигадка – він стоїть майже біля самого в’їзду на Крюківський міст, з боку Крюкова, у невеликому сквері з блакитними ялинами.
У краєзнавчому нарисі «Кременчук» цей пам’ятник описано так:
«Влітку 1919 року з Кронштадта до Кременчука прибула група флотських фахівців. За короткий час було створено Дніпровську військову флотилію, командиром якої призначили балтійського матроса А.В.Полупанова. Штаб флотилії розміщувався на бронепароплаві №8. Матроси разом із червоноармійцями 12-ї армії вели бої з ворогами Радянської влади.”[1].
Приблизно цей текст із варіаціями переходить з одних статей і книг в інші.
Історична довідка щодо цього пам’ятника звучить так:
Пам’ятник «Матросам Дніпровської флотилії» встановлений на честь чотирьох матросів, які загинули в бою у крюківських плавнях у 1919-му році. Встановлений за ініціативи крюків’ян та за кошти крюків’ян. У серпні 1919-го Кременчук оточили війська білогвардійського генерала Денікіна. В плавнях точилися запеклі бої. В одному з таких боїв з денікінцями у плавнях загинули четверо молодих матросів Дніпровської флотилії. Крюків’яни бачили той бій і після його закінчення знайшли тіла матросів та поховали їх у плавнях. У 1940-му, за ініціативи мешканців Крюкова та за їхні кошти, поблизу місця загибелі матросів встановили пам’ятник на їх честь. Зробили його з алебастрово-цементної суміші два скульптори-самоучки – Дзюба та Молчанов (один був аптекарем, другий – робітником вагонобудівного заводу). Під час фашистської окупації Кременчука і Крюкова, гітлерівці знищили і сам пам’ятник, і пам’ятну табличку, залишився лише постамент. У 1945-му Дзюба та Молчанов виготовили нову скульптурну групу. Пам’ятник простояв до 1985-го, а у 1985-му його вирішили реконструювати, бо він почав руйнуватися. Сталеливарний завод виділив 30 тисяч карбованців на реконструкцію. У 1989-му відбулося відкриття нового пам’ятника «Матросам Дніпровської флотилії», створеного цього разу професійними скульпторами та архітекторами. Авторський колектив: скульптори Львівської експериментальної фабрики скульптури та художнього скла П. Чечель та М. Посікіра; архітектори С. Ткаченко та М. Павук.[2]
На цьому фактично все, що відомо в Кременчуці про моряків дніпровців. Я ж сьогодні, ґрунтуючись на документах фонду Р-139 Центрального державного архіву ВМФ СРСР, спробую розібратися, де правда, а де вигадка в цій ситуації. Варто зазначити, що я був другою людиною, яка ці документи переглядала. Першим був викладач ВМА в 1960 році.
Про те, що Дніпровську військову флотилію було створено не в Кременчуці, а в Києві, – я думаю, розповідати немає сенсу – це досить відомий на сьогодні факт. Саме до Києва прибув 12 березня 1919 року прибув матрос Полупанов із групою моряків і там знаходився штаб флотилії. Тому з інформації в путівнику Кременчук поки що підтверджується тільки участь особового складу флотилії в боях у районі Кременчука.
Чи можна говорити про те, що автори путівника надали невірну інформацію? -Так, вони припустилися помилки, але, на відміну від діяча В’ячеслава Івушкіна, я не буду лаяти попередників, а навпаки висловлю їм слова вдячності. Завжди краще і правильніше йти спираючись на дослідження і досягнення тих, хто йшов раніше за нас. Краєзнавчий нарис Кременчук було випущено 1965 року. На той момент його автори просто фізично не мали доступу до закритих фондів військового архіву ЦДА ВМФ СРСР у м. Ленінграді і відповідно не могли в ньому працювати. Отримати допуск до опрацьованих сьогодні архівних матеріалів у ті роки могли тільки військові моряки і далеко не всі. Досить навести приклад із початку 90-х – коли автор цих рядків, курсант елітного військово-морського училища, маючи допуск до секретних документів, із величезними проблемами дістав виписку з наказу наркома ВМФ 1940 року про введення кортиків і палашів. Сьогодні цей наказ, як і багато інших, ще у вільному доступі в мережі інтернет. Тож треба сказати їм спасибі, за те, що вони першими знайшли у спогадах і друкованих джерелах згадку про це і висвітлили в історії Кременчука участь моряків Дніпровської військової флотилії. А ми вже як їхні послідовники і живучи в інший час, маючи більші можливості, уточнюватимемо і розширюватимемо цю інформацію. Те, що публікувалося і будувалося в радянський період – природно обов’язково несло і «правильне» ідеологічне забарвлення.
Що стосується офіційної історії пам’ятника – то за даними, які я отримав у результаті спілкування з кількома старожилами Крюкова, факт загибелі моряків практично підтвердився.
Як згадує Олена Василівна Смирнова, людина справді з унікальною професійною пам’яттю, з дитинства захоплена історією Кременчука та Крюкова: «Мама мені розповідала, як влітку 1919 року вона особисто з іншими дітьми біля Крюківського мосту бачила віз, на якому везли чотирьох чоловіків у тільниках, зі зв’язаними руками. Охороняли цей віз солдати – денікінці. Віз рухався в напрямку плавнів і через деякий час звідти пролунали постріли.»
Ще кілька крюківських старожилів підтвердили факт загибелі матросів влітку 1919 року від рук денікінців у Крюківських плавнях. У письмових джерелах знайти про це інформацію поки що не вдалося, але у зв’язку з відкриттям низки архівів білої еміграції та деяких додаткових документів у ЦДА ВМФ СРСР цілком можливо, що за деякий час інформація підтвердиться і документально.
Я не знаю, на які джерела спиралася Алла Миколаївна Лушакова, але на сьогодні можна однозначно стверджувати, що цей пам’ятник було поставлено справді як пам’ятник загиблим матросам Дніпровської військової флотилії в Крюківських плавнях, і він є хоч і умовним (ми не знаємо, де саме денікінці закопали розстріляних у плавнях моряків), але пам’ятником військового поховання.
Тут до слова варто згадати наших «доблесних декомунізаторів», які вже не один раз намагалися цей пам’ятник знести. Згідно з архівними даними, з усього особового складу Дніпровської військової флотилії 2300 осіб у 1920 році, членів партії було лише 63 особи. Ось тому 05 грудня 1920 року командир дивізіону звернувся до начальника понтонної майстерні 6-ї армії щодо направлення в його розпорядження Чудновського Афроіма як чоботаря та як комуніста для проведення партійно-політичної роботи в південновідділку порту ДВФ у Кременчуці, де не було членів партії.[3].
Матеріали опрацьованої справи №561 зберігають у собі невелику частину документів, пов’язаних із перебуванням у Кременчуці підрозділів Дніпровської військової флотилії в інший період – друга половина 1920 року. Багато що ще належить знайти й осмислити. Але тим не менш, вони дають загальне уявлення про те, що відбувається. Ця інформація публікується вперше.
Пам’ятник морякам у Кременчуці – правда і вигадка – так хто ж був у Кременчуці?
У Кременчуці перебував 1й дивізіон річкових канонерських човнів південної групи суден ДВФ. Штаб дивізіону знаходився в Кременчуці на вул. Київській, будинок 11. У приміщенні часто виходила з ладу сантехніка та електрика, а нестача власних фахівців змушувала звертатися до місцевої влади по допомогу в ремонті. Великі проблеми спричиняла нестача фахівців, які могли грамотно обслуговувати досить складну корабельну техніку. І таких фахівців намагалися зібрати з різних місць. Так із пересильної частини було забрано колишнього моряка Миколу Решетнікова, а колишнього унтер-офіцера царської армії Микиту Подорваного призначили електриком на канонерський човен «Геройський», а Полікара Артюшкіна – флагманським артилеристом 1-го дивізіону.
Старшим морським начальником до 23 листопада 1920 року в Кременчуці був начальник південного відділу порту ДВФ Серединський, а 23/11/1920 року його змінив Сергій Сурін – начальник південної групи суден, яка теж розташовувалася в Кременчуці. Проживав старший морський начальник у будинку 13 по вулиці Набережній.
До революції 1917 року пароплавні компанії на Дніпрі користувалися для зв’язку телеграфом і телефоном, лінії якого були простягнуті вздовж берега. На багатьох причалах з початку 20 століття були не тільки телефони річкового зв’язку, а й міські телефони, які давали можливість виходу на міський і міжміський загальнодержавний зв’язок. Але з початком громадянської війни весь цей зв’язок виявився зруйнованим. Найнадійнішим зв’язком в умовах, що створилися, був радіозв’язок. Для забезпечення зв’язком зі штабом флотилії в Кременчуці розташовувалася 413 радіостанція ДВФ потужністю 0,8 квт і 7 осіб співробітників. Найближчі радіостанції були в Києві, Черкасах і Катеринославі (сьогодні Дніпро). Користуватися урядовими або військовими каналами зв’язку виходило рідко і в малому обсязі. Тому для зовнішнього зв’язку користувалися телеграфом, а для внутрішнього зв’язку користувалися радіотелеграфом. Крім цього, моряки користувалися і послугами Кременчуцької поштово-телеграфної контори, де отримували пошту і доставляли до штабу через посильного штабу дивізіону Олександра Омельченка. Що цікаво, Кременчуцька поштово-телеграфна контора на той час належала до військового відомства. Саме це пояснює відсутність її документів у ДАПО.
Їдальню воєнморів було обладнано в колишній чайній у будинку Долинського на вул. Олександрівській, д. 4, кв. 2, для чого було виселено громадянина Гутермана.
Для відпочинку моряків у Кременчуці був свій клуб, який розташовувався в будівлі Петроградського банку по вул.Катерининській. Крім цього моряки любили відпочивати в колишньому танцкласі, на розі Херсонської та Солдатської. Браві та відчайдушні моряки завдавали чимало клопоту в Кременчуці. А ще з огляду на стару негласну війну між чобітьми і черевиками…. Цікавий з цього приводу лист військового коменданта Кременчука від 6 грудня 1920 року №8946 на ім’я командира 1го дивізіону канонерських човнів Південної групи суден ДВФ. У ньому він скаржився, що невідомі особи в морській формі чинять безчинства і неподобства в театрах і місцях масового скупчення людей. Комендантський патруль із червоноармійців не може впоратися з розбурханими моряками. Тому для їхнього приборкання комендант просив командира дивізіону призначити морський патруль, а танцклас для відвідування моряків закрити. Але, як відомо з інших документів, танцклас продовжив функціонувати й надалі, а морський патруль було виділено, і він патрулював Кременчук щодня з 21-ї години до 2-ї години ночі. Чому до 2 години ночі? У місті діяла комендантська година і ходіння без спеціальної перепустки після 1-ї години ночі було заборонено. Також у дивізіоні був сформований свій оркестр, інструменти для якого були отримані зі служби тилу 6-ї армії.
Військова служба пов’язана з багатьма несподіванками. Зокрема й нічними тривогами. Специфіка флотської служби така, що насамперед піднімають командирів і начальників – для екстреної наради, для вироблення рішень. Тому командування дивізіону було змушене звернутися в листопаді 1920 року в комендатуру з проханням видати перепустки на право ходіння по Кременчуку після 1-ї години ночі:
- начальнику південної групи суден – старшому морському начальнику Сергію Суріну,
- воєнкому Володимиру Мягкому,
- коменданту Миколі Курініцину,
- флагманському механіку Легздіну Готфріду,
- секретарю військкома Ієвлєву Миколі,
- командиру канонерського човна Потужний Петру Мельниченку,
- воєнкому канонерського човна Потужний Олексію Суботіну,
- командиру канонерського човна Геройський Андрію Садновському,
- воєнкому канонерського човна Геройський Отто Платбарздта,
- командиру канонерського човна Мудрий Опанасу Трофімову,
- воєнкому канонерського човна Мудрий Сергію Ковалевському,
- командиру сторожового судна Яструб Івану Хмельниченку.
Що з себе представляли ці кораблі?
Важкий канонерський човен «Потужний» (колишній пароплав «Лебедин», побудований у 1916 р. у Києві). Водотоннажність 140 т, довжина 36 м, ширина 8,4/5,54 м, осадка 0,8 м. Машина потужністю 160 к. с., швидкість ходу 8,5/6 вузлів. Озброєння: дві 130/55-мм гармати і чотири кулемети.
Легкий канонерський човен «Геройський» (колишній пароплав «Аполлон», побудований у 1912 р. у Києві). Довжина 43 м, ширина без кожухів коліс 5,84 м, осадка 1,06 м. Машина потужністю 180 к. с., швидкість ходу 7,5 вузла. Озброєння: чотири 76-мм гармати обр. 1902 р. і чотири кулемети.
Легкий канонерський човен «Мудрий» (колишній пароплав «Канів», побудований у 1912 р. у Києві). Водотоннажність 191 т, довжина 45,3 м, ширина без кожухів коліс 7 м, осадка 1 м. Машина потужністю 250 к. с., швидкість ходу 6 вузлів. Озброєння: чотири 76-мм гармати обр. 1902 р. і два кулемети.
Решта сторожових суден флотилії були озброєні однією гарматою – 76-мм гарматою обр. 1902 р. або 37-мм гарматою Гочкіса і кулеметом.
27 жовтня 1920 року командуванням ДВФ було ухвалено рішення про зимівлю в Кременчуці суден і екіпажів 1го дивізіону канонерських човнів Південної групи суден ДВФ. 1 листопада 1920 року на зимівлю в Кременчук прибуло додатково посильне судно Пінськ. Екіпаж 13 осіб. Загальна кількість особового складу ДВФ, що перебував на зимівлі в Кременчуці, була понад 600 осіб. Всі кораблі ДВФ були підготовлені до зимівлі і з них були вивантажені всі боєприпаси. Вивантаження відбулося на одну з барж, яка виконувала роль плавучого складу. Але наявність чужого майна завжди не давала спокою деяким сухопутним діячам. 21 листопада 1920 року на ім’я командира 1 дивізіону канонерських човнів південної групи суден ДВФ приходить телеграма за підписом помічника начальника служби озброєння Південного фронту. «У зв’язку з небезпекою знаходження снарядів на баржі, що належить ДВФ, снаряди підлягають негайному розвантаженню та переданню на артилерійський склад у Кременчуці». Розуміючи, що з початком навігації кораблі залишаться без боєзапасу, і випрошувати на артскладі снаряди доведеться довго й нудно, командування дивізіону приймає мудре рішення – виконати отримане розпорядження (а не виконати його не можна – це наказ штабу фронту), але вивантажити боєприпаси не на артсклад у Кременчуці, а на артсклад флотилії в Києві.
Звернулися по допомогу до залізничників – залізниця йде на зустріч і на прохання моряків надає 1 вантажний вагон. Кілька днів ударної роботи на березі Дніпра – розвантаження баржі та навантаження боєзапасу у вагон і 3 грудня 1920 року один вагон, навантажений артиловим майном дивізіону, під охороною морської варти вирушає до Києва. Старшим у цьому відрядженні був Сергій Ковалевський – воєнком канонерського човна «Мудрий». Без особливих пригод моряки дісталися Києва і здали боєприпаси на склад флотилії. Як покаже час – це рішення було правильним.
З настанням холодів у Кременчуці склалася досить важка ситуація з дровами. Якщо сухопутним частинам було трохи легше за рахунок якогось постачання, то моряки залишилися в цій ситуації сам-на-сам із проблемами. А тут ще й чергова неприємність – 25 листопада 1920 року зі складу лісоматеріалів на березі Дніпра пропадає 4 стовпи. Раз на березі – значить вкрали моряки. Скандал розгорався великий і старший морський начальник у Кременчуці був змушений пообіцяти в цій ситуації розібратися і віддати винних під суд. Почалася «закрутка гайок». З 30 листопада 1920 року наказом старшого морського начальника в обов’язки начальника варти було поставлено втручатися і встановлювати осіб або приміщення, куди вивозять лісоматеріали. Уже 2 грудня на пристані, що примикає до пароплава «Товарний», було звільнено приміщення для розміщення варти й обладнано вартове приміщення. Наступного дня, 3 грудня начальник штабу укріпрайону передав старшому морському начальнику 1 примірник статуту гарнізонної служби. Винних у ситуації зі зникненням стовпів так і не знайшли, але порядок і дисципліна були більш-менш наведені хоч і на досить короткий час.
Дивізіон був максимально автономний – на допомогу сухопутних частин особливо не розраховували. Тому в Кременчуці при дивізіоні перебував свій, південний відділ морського госпіталю ДВФ. Місце його розміщення не відоме. Персонал жив при госпіталі. Командування флотилії зверталося неодноразово до міської влади з проханням виділити житло для лікарів, але допомоги так і не отримало. Однак у низці випадків військові моряки були змушені звертатися по допомогу і до Кременчуцького гарнізонного госпіталю. Так у листопаді 1920 року до Кременчуцького гарнізонного госпіталю були змушені відправити моряка Федора Васильєва для лікування венеричних захворювань. Що за досить розгульного способу життя військових моряків було цілком логічним. Адже не дарма на той час, у Кременчуцькому військовому госпіталі, було два венеричних відділення, загальною місткістю 100 ліжок. «Моряки є кодло хамське, до вина і баб зело охоче…»
Не мало проблем було і з забезпеченням моряків у Кременчуці – до сухопутних частин моряки не належали і зі складів забезпечення фронту отримувати постачання не могли, а свої склади знаходилися в Києві. Тож доводилося або випрошувати і домовлятися на правах бідних родичів, або якось вирішувати питання самостійно. Основними продуктами були хліб, картопля, оселедець, які надходили з дуже великими затримками. Місцеві органи влади виписували припис на отримання продуктів, але ці приписи виконувати не поспішали. Але голодували всі – і взяти продукти просто не було де. Архівні документи дають змогу трохи відновити події 100-річної давнини. Так, 16 грудня 1920 року загороджувальним загоном Кременчуцького губернського особливого губернського продовольчого комітету в моряків із канонерського човна «Мудрий» було не законно відібрано 4 пуди та 16 фунтів солі, які воєнмори придбали за отриману платню. З огляду на гнівне листування з спецпродкомітетом відібрана сіль була в цілості й схоронності повернута морякам. У перших числах грудня 1920 року Кременчуцьким губчеком було заарештовано великий вантаж спекулянтів. Командування дивізіону звернулося до керівництва Губчека з проханням видати з заарештованого вантажу монпансьє, цукор-пісок, рафінад, сіль, соду, чай, цигарки для особового складу дивізіону. Прохання було задоволено, а зіткнення з чекістами були ще попереду.
До 12 грудня 1920 року в будинку 11 по Поштовій вулиці була приготована казарма для розміщення десантного загону ДВФ чисельністю 100 осіб. Цей десантний загін був прообразом морської піхоти при флотилії. Прибув цей десантний загін на зимівлю в Кременчук чи ні – поки що встановити не вдалося.
Ось такі невеликі дані було отримано під час історичної розвідки в ЦДА ВМФ СРСР. Матеріали цієї розвідки публікуються вперше і будуть поповнюватися – сьогодні стають доступними ще й багато документів і спогадів учасників громадянської війни, які були видані, але зберігалися в спецсховищах.
Автор Роман Пацовський, фундатор і керівник Першого всеукраїнського музею історії форми одягу та Кременчуцького військово-історичного музею.
Джерела:
- Краєзнавчий нарис Кременчук, Харків Видавництво Знамя 1965 рік
- Експертний висновок, наданий кандидатом мистецтвознавства, доцентом кафедри українознавства КрНУ ім. М. Остроградського А. Лушаковою
- РДАВМФ фонд Р-139, оп.1, д.561,л.223
- РДАВМФ фонд Р-139, оп.1, д.561