Підполковник Пасічник Борис Каленикович

Підполковник Пасічник Борис Каленикович

Підполковник Пасічник Борис Каленикович — один із перших керівників медичного депо 612 військового шпиталю у м.Кременчук. Він народився 1 червня 1930 року у робітничій родині у с.Павлівка Романівського району Житомирської області.Пережив у ранньому дитинстві страхіття голодомору. З раннього дитинства допомагав батькам — у селі завжди не вистачає рук.

У школу, незважаючи на вік, доводилося ходити на ст.Піщанівка — це кілька кілометрів від будинку. Борис рано став дорослим та самостійним.

У 11 років він пізнав, що таке війна — побачив біль, кров, смерть і горе. За час окупації довелося пізнати на собі ставлення і німців, і поліцаїв, і партизанів. За спогадами Бориса Калениковича найгірше ставлення до мирних жителів мали саме співробітники допоміжної поліції — вчорашні односельці, які пішли на службу нової влади. Німці часто були гуманнішими і людянішими, ніж поліцаї. 1944 року прийшли наші. Голод, розруха, війна.

Його вибір – військова фармація

Призов до армії визначив життєвий шлях сільського юнака. 1950 року він стає курсантом 24 школи сержантського складу медичної служби Прикарпатського військового округу. 16 березня 1951 року він на відмінно закінчує цю школу і йому присвоюється звання старший сержант. Після закінчення школи він проходить службу до вересня 1952 як санінструктор в/ч 44767 Прикарпатського військового округу.

Йому подобається військова медична служба і у 1955 році він вступає до Київського військово-медичного училища. У 1955 році він закінчив повний курс даного училища за спеціальністю «Фармація».

Рішенням державної кваліфікаційної комісії йому присвоюється кваліфікація фармацевта і звання лейтенанта медичної служби.

Після закінчення училища лейтенант Пасічник отримує призначення до Одеського військового округу, на посаду начальника аптеки в/год 34403. У вересні 1959 року його переводять на посаду начальника відділення у в/ч 29255 Одеського військового округу.

Влітку 1960 року він вступає до Запорізького фармацевтичного інституту. Незважаючи на переведення по службі в Далекосхідний військовий округ у серпні 1962 року начальником відділення в/ч 16850, він у 1965 році закінчує інститут і отримує кваліфікацію провізора.   У листопаді 1968 року його як провізора переводять на посаду начальника медичного постачання в/ч 39260. А з 1970 року на нього чекає відрядження та п’ять років служби у Північній групі Радянських військ у Польській народній республіці. На початку знайома йому посада начальником медпостачання в/год 41092. Через 3 роки – інспектором військово-медичного відділу Північної групи військ. Саме там він стане майором медичної служби

Кременчук – невідоме місто, що стане улюбленим

Час біжить швидко. Надворі грудень 1975 року. Завершення служби у Польщі та повернення до Союзу. До незнайомого йому Кременчука. У Кременчуці призначення на посаду начальника меддепо при 612 військовому шпиталі. Саме за нього меддепо повністю переїде на проспект Свободи, на територію за меморіалом Вічно живим. Саме при ньому будуть збудовані нові сховища для медикаментів та техніки. Тут він стане підполковником та буде начальником меддепо до вересня 1981 року.

Кременчук сподобається йому — тут і залишиться. Працюватиме у Кременчуцькому міському аптекоуправлінні. Піде навчатися до Кременчуцької філії університету марксизму-ленінізму Полтавського обкому Компартії України. 1986 року здобуде там і вищу політичну освіту. Його син Валерій піде майже стопами батька. 1990 року він закінчить Київський медичний інститут, стане лікарем-інфекціоністом. 1998 року прийде у знайомий йому з юності Кременчуцький гарнізонний 612 військовий госпіталь і працюватиме до його розформування у 2005 ординатором в інфекційному відділенні, цивільним лікарем фахівцем.

Минуть роки і Борис Каленикович піде на заслужений відпочинок. Будинок, онук. Іноді він вибиратиметься до міста, завжди буде радий бачити товаришів по службі по госпіталю.

На жаль, через чутки, що розповсюджуються такими покидьками як Олександр Панченко, Людмила Євтушенко та пенсіонера Володимира Полякова, який стоїть за ними, мені не вдалося поговорити з самим Борисом Калениковичем. Як і ще з низкою колишніх співробітників шпиталю, які пішли від нас останнім часом. Величезний пласт безцінної інформації, яким вони могли поділитися і який є як частиною військової, так і просто історії Кременчука пішов безповоротно.

У 2021 року не стало і підполковника медичної служби, відмінника охорони здоров’я СРСР, колишнього начальника меддепо Пасічника Бориса Калениковича. Вже його син Валерій розповідав та згадував про батька. При нашій зустрічі він передав до Кременчуцького військово-історичного музею частину його фото та документів.

Автор: Роман Пацовський, кандидат історичних наук , фундатор та керівник Першого всеукраїнського музею історії форми одягу та його філії Кременчуцького військово-історичного музею. 

Джерела: сімейний архів Пасічника Б.К., науковий архів Кременчуцького військово-історичного музею.

Якщо ви побачили якісь неточності в матеріалах музею або у вас є цікаві предмети, документи, фотографії з військової та військово-промислової історії Кременчука, можна прямо зараз зв’язатися з нашим музеєм з будь-якої точки світу такими способами: тел.    +38-050-327-98-69     +38-093-355-25-25    +38-050-355-25-25
Viber +38-050-327-98-69 WhatsApp +38-093-355-25 -25
Email: info@kmhm.org.ua

Дана публікація розміщена виключно у музейно-виставкових, історичних та краєзнавчих цілях. Дана публікація не є і не може бути розцінена як варіант схвалення, пропаганди чи агітації у будь-якій формі та у будь-якому вигляді.

#Кременчук
#історія_військової_медицини_Кременчука
#музей_військової_історії_Кременчука
#военно-історичний_музей-Кременчука
#військова_історія_Кременчука
#воєнна_історія_Кременчука